Функції юридичної деонтології  

Функції юридичної деонтології

Природні, моральні та правові норми у взаємодії становлять сутність юридичної деонтології. Вони виконують певні функції. Саме у зв’язку з реальним нормативним змістом юридичної деонтології виникають своєрідні функції цієї науки. Її цінність та актуальність зумовлюють численні функції, які можна згрупувати у три підсистеми.

1. Функції, які стосуються особи правника: формування у юриста усвідомлення внутрішнього імперативу службового обов’язку; конкретизація правосвідомості та правомірності дій у юристів; підвищення рівня правового почуття у суб’єктів права; виховання у юристів поваги до права; вироблення у правників внутрішнього переконання на основі юридичної саморегуляції, юридичної оцінки й юридичної репутації та самоутвердження; встановлення юристом об’єктивної правової дійсності; сприяння вибору юристом справедливого правового рішення; виховання у правників духовної, моральної і юридичної відповідальності; обґрунтування індивідуального регулювання професійних дій юристів та усвідомлення їх наслід­ків; дотримання безпеки життєдіяльності.

2. Функції, які відображають процес формування національного права в Україні: утвердження національного змісту українського права; забезпечення панування права; створення необхідних передумов функціонування української національної правової теорії.

3. Функції, які стосуються регулювання суспільних відносин удержаві: уміння визначити цінність права і цінність держави, сприяння формуванню цивілі­зо­­ваного правопорядку в Україні, сприяння виробленню індивідуальних (власних) норм професійної поведінки юриста (деонтологічних норм).

Важливу роль відіграє насамперед функціяпідвищення рівня правового почуття у юристів. Загалом почуття — це особливий вид емоційних переживань, які мають чітко виражений предметний характер та належну стійкість. Тобто право, закон сприймаються юристом на емоційній основі і почуття — це наслідок комплексного емоційного сприйняття. Іншого шляху до свідомості (і правосвідомості) юриста не існує. Правові почуття юриста виявляються у здатності усвідомлювати явище, переживати наслідки, розуміти людей. Почуття пов’язане з уявленням про певний об’єкт. Зміст цього уявлення і визначає правове почуття юриста, яке треба роз­глядати у двох аспектах: емоційно-правовому і власного обов’язку (внутрішній імператив службового обов’язку). Емоційно-правовий аспект стосується емоцій, ідей, знання права, почуття провини, співпереживання, розкаяння. Другий аспект охоплює почуття індивідуальної професійної відповідальності та прагнення до встановлення істини й справедливості.



Обидва аспекти спрямовані на вироблення уміння проникнути у внутрішній світ людини, на пошук найефективніших методів юридичної діяльності у кожному конкретному випадку. Тобто правове почуття забезпечує таку атмосферу, в якій юрист міг би встановити істину, оскільки право діє тільки через свідомість юриста, його ставлення до дійсності. Це забезпечує правові почуття службової особи. Без них неможливо вести боротьбу за справедливість, тому що юристові властиві психологіч­не ставлення, певна налаштованість на правові явища.

Фактично юрист діє не стільки в межах закону чи його припису, скільки в межах сприйняття закону через почуття. Звичайно, почуття — суто індиві­дуальний фактор. Воно націлює поведінку юриста на ту частину припису закону, яка викликає певну зацікавленість, потребу тощо. Вона і виконується, а все інше у законі може залишитися поза увагою юриста. Тому ніколи юрист не виконує закон повністю. В цьому полягає індивідуальність правових дій (і відповідальність за них). Для тієї частини приписів, яка не виконується, характерний дух права, що впливає на поведінку юриста, орієнтує його на правомірність.

Вагомим здобутком юридичної деонтології є формування національного духу українського права.

Дух людини — це насамперед її світогляд, ідеї, віра, сподівання, думки, творіння і взагалі її власна внутрішня атмосфера. Він вічний і належить лише одній конкретній людині. Дух — це також внутрішній вияв морального та інтелектуального розвитку людини. Він сильніший від самої людини і виявляє себе не одразу, а через тривалий час. Створені людиною матеріальні речі повністю їй не належать, а дух — це її власність. Кожна людина має право на власний дух. Відсутність духу у людини характеризує її негативно.



Дух законів — це їхній внутрішній вияв, структура та певна сила регулювання суспільних відносин. Тобто дух права відображає зміст природного права і законів, а правові почуття юриста спрямовані передусім на сприйняття духу законів і права в цілому.

Дух права здебільшого складається з духу законів. Проте не кожен закон є корисним та цінним і заслуговує на всенародне схвалення. В деяких приписах, а інколи в цілому законі відсутній здоровий дух. Дух права формує сам рівень духовності, моральності суспільства, оскільки закони приймаються постійно і, як правило, цілковито нові, що не дає змоги стверджувати про вичерпність законів у конкретний момент. Тобто законотворчість завжди відстає від процесу створення моральних норм, що на практиці відображається стійкою відсутністю норм право­во­­го регулювання суспільних відносин. Та, зрештою, з розвитком суспільства завжди з’являються нові прецеденти, що вимагають появи нових правових норм.

Міцність українського права передусім полягає в тому, що воно побудоване на звичаєвому (була витворена значна кількість норм народного звичаєвого права) та церковному праві. Зокрема, значну роль відігравали церковні суди. Вони схвалювали родинне право, сприяли виборам священиків, ігуменів та митрополитів. Тобто політико-правовий устрій Київської Русі був на той час зразком для інших держав, оскільки панував високорозвинений національний дух, одвічне і природне прагнення миру.

Ментальність українців і в наступний історичний період формувалася під впливом компонентів правових культур багатьох держав, особливо західних. Тому в Україні завжди переважала система саме західноєвропейських, а не азійських цінностей, хоча в останніх українське право певною мірою розчинилося.

Для розвитку юридичної деонтології важливе значення має функція забезпечення панування права. Право, як відомо, складається з дозволів, зобов’язань і заборон. Воно гарантує природні права людини, її свободу, допомагає реалізувати свобідну волю, а також утримує суспільство від хаосу й безладдя, об’єднує людей, створює правові відносини, встановлює суспільні зв’язки і може існувати без держави. Оскільки право є духовною та моральною суспільною силою, то поза ним не перебуває жодна особа. Принципи права, побудовані на заборонах, обмежують людину і позбавляють її певної неправомірної свободи, здебільшого свободи тіла, а не душі. Право — це також правда, яка не завжди ототожнюється з державою. Держава зникає, якщо право не діє. Адже завдяки правовим нормам громадяни беруть участь у вирішенні загальнодержавних справ, здійснюють державне та місцеве самоврядування, мобілізують духовно-моральні сили усієї нації.

Зміст панування права полягає у тому, що воно займає домінуючу позицію порівняно з державою. Це гарант прав, свобод і законних інтересів громадян. Панування права означає, що воно не може залежати від політичних сил та ідеології, а втілене у звичаєвому праві, реально існуючих стосунках, не залежить від статі, суспільного становища, національності тощо. У пануванні права значну роль відіграє духовна і моральна сили, які не можуть бути утворені державою. Вони вищі, ніж сила держави. Пануванню права передує панування національної моралі, загальнолюдських цінностей у регулюванні суспільних відносин, воно зумовлене природно-історичними правами людини і спирається на духовні й моральні засади суспільства. Для утвердження панування права потрібен час, але завдяки цьому людина впевнена у завтрашньому дні. Незважаючи на те, що держава обмежена правом, яке сама приймає, вона ще й відповідає за панування права в суспільстві.

Юридична деонтологія передбачає створення умов для функціонування української національно-правової теорії, яка б ґрунтувалася на духовному звичаєвому праві, відповідала національному духові народу, підкреслювала національну своєрідність правової системи, утверджувала право української нації. Це продукт української нації (і держави, коли вона існувала), виразник правової свідомості народу. Тому національно-правова теорія розкривається через вивчення історії українського права та державності.

Важливою функцією юридичної деонтології є сприяння формуванню цивілізованого правопорядку в Україні. Досягти його можна різними способами, зокрема жорстокістю чи тортурами, і цивілізовано — формуванням культури, законослухняності, правосвідомості тощо.

Існує тісний зв’язок між правопорядком і законністю. Правопорядок — це наслідок законності, її результат. Можна стверджувати: який рівень законності у державі, такий і стан правопорядку, оскільки правопорядок перебуває під захистом закону та й держави в цілому.

Отже, кінцева мета юридичної деонтології як науки полягає у тому, щоб допомогти юристові виробити такі власні норми поведінки, які орієнтують на піднесення суспільства, встановлення цивілізованого правопорядку, правового забезпечення життєдіяльності народу.


0876503409522463.html
0876561288255792.html

0876503409522463.html
0876561288255792.html
    PR.RU™